Доля індивіда та її подолання

Індивід — в площині біосу¹ — є структурою або, як називає це Ніцше, системою панування². Так воно є, що він є ціліснім, не будучи замкненим, і живе у власному ритмі — піднімаючись, розквітаючи, занепадаючи, живлячись і розмножуючись — допоки не вичерпається його власна система. Тривалість його існування може скоротитися внаслідок збігу обставин, нещасних випадків, внутрішніх порушень чи зовнішніх завад. У будь-якому разі він є минущим; ця система панування не є автаркійною, а сплетеною з їй подібними, залежною від середовища, з’єднаною у співіснуючі спільноти, і водночас як свідомість і як душа вона не має чітких меж.

Ця структура має ієрархічну драбину: вона веде із субатомних частинок — в тих випадках, коли їх взагалі можливо спостерігати окремо та коли вони не є тільки статистично отриманими з маси величинами — до чимраз вищих і складніших рівнів, і далі — аж до предметно вже не відчутних явищ, таких як: суспільство, держава, культура. До цієї ієрархічної драбини, окрім індивідів, належать більш-менш утворені індивідуації, які то на шляху до індивіда, як, скажімо, маточний розчин кристала або протоплазма, то виходять своїм розвитком за межі індивіда, ніколи не будучи здатним його досягнути, як-то людське суспільство чи ціле людство. На їхньому тлі індивід є єдиноціло та самостійно функціонуючою ієрархією.

Це рушійна сила, яка породжує плинні індивідуації та окремих індивідів. Під таким кутом, приміром, можна розглядати поліп чи мурашину колонію. Як перше, так і друге є спільнотою індивідів, перебуваючих в ній, однак, у стані переходу до органів єдиного організму, — але в цьому випадку вони не стають єдиним організмом, а лише організацією за межами безпосереднього біосу. Поступово утворюване і ускладнюване життя саме по собі є зачином усього. Перешкоди постають там, де об’єднуюча та формотвірна сила вже не здатна більше зростати до дедалі багатшої та вищої індивідуації за допомогою долучувань і відлучувань, не відмовляючись під час цього від чітко визначеного біологічного індивіда. Людське суспільство, так само як і мурашина колонія, зупиняється на цьому етапі. У наведених прикладах індивід окремого біологічного рівня стає слабшим, так і не стаючи здатним досягнути індивіда складнішого рівня.

У кожній системі панування індивіди та індивідуації підпорядковуються тому, хто вийшов з-поміж них або хто їх перевищує (що здебільшого є одним і тим самим), і хоча останні функціонують більшою чи меншою мірою незалежно, проте вони поділяють одне й те саме ціле і додержуються його. Не треба виключати можливість існування активної, хоч і не рефлексуючої, колективної свідомості (яку сьогодні називають «план»). Самосвідомість же — це не усвідомлення самої-но самості, позаяк самосвідомість змінюється разом із перемінами самості. Самосвідомість супроводжує свою особистість і зберігає її єдність під виглядом того самого «Я».

Людська свідомість дійшла до тої межі, коли вона вже більше не мириться з минущістю індивіда. Вона бореться не стільки проти болю, скільки проти смерті. Вона розвиває свою темну сторону і затьмарює себе уявленням про смерть, адже потужна ієрархічна злука відповідає на будь-яку загрозу чи навіть всього-на-всього на роздратування посиленням своєї егоцентричності, яка напружується аж до судом. У всіх релігіях це призвело до того, що смерть стала найважливішою проблемою в житті, а саме життя почали витрачати на те, щоб подалі витручувати смерть, інакше кажучи, його перетворили на перехідний етап в дорозі до другого життя, захищеного від смерті, бо очевидно, що інакше ніяк. Як би не роздумували о тім, як індивід змінюється до невпізнаваності, і чи є він сутністю, ядром, зерном, чи навіть безтілесним уособленням себе попереднього, у будь-якому разі він мав би бути сутнісно неповторимим, чи взагалі індивідом, ба навіть персоною.

Навіть якщо б хтось уважав за можливе, що наш індивід, умираючи, врятується або регенерується завдяки нагромаджуванню елементів, — подібно до того, як це відбувається у істот нижчого ряду, — то це б не значило ніщо інше, як відстрочення. Чи має так й далі тягнутися з усім родом людським? Притім найбільш розвинений і організований біос обтяжують нескінченною трансценденцією, тоді як він існує тільки на нижчому рівні і не припиняє свого існування лише тому, що ще взагалі не ступив кроку вперед до рівня унікального індивіда. Минущість є умовою існування не самого життя, а індивіда, який не є незворотнім поєднанням сутності та форми, а піковою миттю чи ланкою у безперервних процесах. І хоч сам індивід є в найвищій мірі неподільним, він, однак, перебуває посеред численного і різноманітного, частиною яких сам він, зі свого боку, і є. З ними він, будучи приліченим до них та охопленим ними, підноситься як щось набагато мінливіше, а потім знову поглинається назад.

Хочемо ми цього чи ні, ми не можемо бути індивідом й водночас тим, що з ним не сумісне. Навпаки, слід пам’ятати про те, що кожен несправедливий виклик нашій долі, якщо ми його визнали за такий, глибше розкриває нам її істинність, осмисленість і цінність. Ми не в змозі змінити вічні істини, але можемо змінити наше невідповідне їм відчування та мислення. Пожадана та вперто виборювана безсмертність індивіда є не стільки хотінням буття, скільки хотінням свідомості. Стала б така несвідома безсмертність дійсністю, то не значила б нічого. Свідомість жахається небуття, бо вона, власне, сама представляє буття, хоча не є ним самим, а лишень слугує його заміною. Через це свідомість людини не може вбачати за можливе припинення свого існування. А втім у прадавні часи існувало вчення про індивіда іншого виду, не про його внутрішню неподільність, а зовнішню: тобто о тім, що і найбільший, і найменший індивід відігравав свою роль у вічних ходах розвитку Всесвіту. Це були цикли космічних сфер та їхніх небесних тіл. Для них кожна індивідуація була нерозривно пов’язана часом, місцем і вдачею з аналогічними вищерівневими індивідуаціями, а відповідні одна одній індивідуації всіх рівнів були не просто окремими сутностями, а насамперед точками перетину періодичних змін і їхньої даної індивідуації, що доходило аж до певного індивіда.

Тут не вдасться розкрити велетенський світ еонології, а її саму ми не можемо прийняти ні як науку, ні як віру. А все-таки вона показує, що індивіда можна тлумачити не як окрему персону, а як зосередження й організування близьких і дальніх світових потоків та сил, — і чим більше він розкриває їх у собі та розвиває разом зі собою і випромінює назовні, то глибшим і більш дійсним буде його творчий вплив і тим довше він діятиме. Великій людині вже й так в її суто особистому житті мова йде не про то, щоб проживати життя як «Я», а щоби піднести й зміцнити те, заради чого вона живе, до рівня позачасової сили. В античності це називали — понад усяку марнославність — славою. Однаково, як собі уявляти збереження й переселення такої сутності, чи то явищем матеріальним, чи духовним, чи, в дусі сучасної фізики, здійснюваним через якісь випромінювання, чи нерозгадною таємницею. Хто надає цьому якесь значення, той применшує те Величне і Велеліпне, до якого ми мусимо дедалі частіше звертатися, аж поки не станемо його гідними.

Вчення Ніцше про вічне повернення одного й того самого є новим втіленням східно-античної еонології. Не дороблено його до повноцінної системи, бо й сам починатель не приховував того, що знадобляться зусилля цілих поколінь, щоб довершити це вчення. Наслідком його поступового засвоєння — за передбаченнями Ніцше — стане перетворення самої людини, її найпотаємнішої внутрішньої сутності. Існує колосальна різниця між тим, чи є наша особистість субстанцією, чи періодом і фазою в більш довших періодах. Ніцше осягнув це імперативом: постати часовою істотою, — що означає: жити в типових, ритмічних, космічно-телуричних, гармонійних, еонічних циклах, в циклах як і найбільших, так і найменших; не надавати ні одному мінливому стану статусу непорушної субстанції чи, тим більше, не намагатися вийти за його межі, і в кожному з них бути цільним і самим собою. Тут абсолют, будучи віддаленим від своєї релятивізації, розчинився у тотальному-реальному, що випромінює самого себе. Не можливо передбачити наслідки для структури, розуму та душі індивіда, для його стосунків із самим собою та з іншими, із спільнотою і зі своєю долею. Тепер лише у всій своїй повноті стає можливим amor fati³. Позаяк маленька доля — це єдине ціле з великою волею.

Занадто великого значення надають фізичному розмноженню як заміні безсмертя. У цьому процесі біологічний вид використовує індивіда і нагороджує його скромної часткою вигоди. Жодна істота не розмножується сама по собі — завжди двоє створюють разом третю істоту. На це часто сильніше впливають наші діди і баби, а також їхні брати і сестри, ніж самі батьки. Особистість не може бути збережена через зачаття. Натомість можуть бути збережені численні диковинні риси, елементи, способи дії та реакції. Про це знали «доісторичні» древні, і коли мова заходила про справжнього спадкоємця, вони не покладалися на продовження роду через кров, а надавали цьому духовного змісту. За допомогою магічних обрядів, найсуворішого виховання та послуху, а також завдяки утримуванню та дотримуванню в силі племінної єдності, вони досягали того, що божественний або напівбожистий родоначальник повертався під час кожного обряду омолодження у незменшеній силі. Усе Вище і Найвище є фенотипним, а отже, вже підданим занепаду в наступному поколінні. Це не відбувається на генотипному рівні само собою — за винятком підготувань і випадкових успіхів — а лише внаслідок планомірного і постійного відтворення, справжнього виховання, що передається через покоління. Таке лучалося час від часу. Природа дуже важко, повільно, і не завжди ретельно сприймає цінності, створені культурою. Навіть занехаяне плодове дерево дичавіє. Кровні пута можуть стати міцною основою, якщо її контролюватиме та нею керуватиме шляхетне продовження роду. Нині надають ваги лише неповторимому, відмінному, суб’єктивному, і не цінностям, а випадковостям видозміни — наймінливішому, що тільки може бути. Не дивно, що нема жодної сили, котра б принаймні змогла втримувати сім’ї разом, і що виховання стало майже повним посміховищем. Нове вчення про індивіда, поєднане з вченням про цикли, могло б стати достатньо сильним, щоб відтворити те, що позабула сама людина, і відтворити це не влад минулим світовим епохам, а відповідно до нашої епохи.